Люблінська угода 1944 року

Люблінська угода — договір про українсько-польське територіальне розмежування та обмін населенням від 9 вересня 1944 року.

Формально підписувався між УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення, фактично це було особисте рішення Сталіна.

Повідомлення про підписання Люблінської угоди. Газета "Свобода" (США) підкреслює, що міждержавний документ уперше підписав не СРСР, а УРСР

Передумови
Влітку 1944 року Микита Хрущов, який очолював ЦК КП(б)У і Раду Народних Комісарів УРСР, зробив спробу приєднати до УРСР етнічні українські землі Підляшшя, Холмщини і Надсяння. Була навіть складена карта Холмської області. Але Кремль відхилив ці пропозиції, оскільки вже було сформовано інше бачення післявоєнного устрою Європи.

Зміст угоди та її виконання
9 вересня 1944 року була підписана «Угода між Урядом УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР». З боку Польської Республіки угоду підписав голова ПКНВ Едвард Осубка-Моравський, з українського — голова Ради Народних Комісарів УРСР Микита Хрущов.

Угодою було передбачено депортацію на територію УРСР усіх українців, що проживали в Холмському, Грубешівському, Томашівському, Любачівському, Ярославському, Перемишльському, Ліськовському, Замостовському, Красноставському, Білгорайському, Влодавському повітах. Це торкалося також інших районів Польської Республіки, де були українці, які "хотіли переселитися" з території Польщі до Української РСР, а також переселення до Польщі всіх поляків і євреїв, які мали польське громадянство до 17 вересня 1939 року, проживали в УРСР і виявили бажання переїхати до Польщі.

В угоді підкреслювалося, що «евакуація є добровільною і тому примушення не може бути застосовано ні прямо, ні побічно».

Термін проведення евакуації встановлювався з 15 жовтня 1944 по 1 лютого 1945 року. На вимогу однієї зі сторін цей строк міг бути подовжений за взаємною згодою.

Угода містила також таємну частину — детальну інструкцію виконання, яка була передана польському уряду 22 вересня 1944 р. представником СРСР при ПКНВ — генералом Миколою Булганіним.

Люблінською угодою імітувалося встановлення кордону між двома народами — українським і польським. Москва неначе залишалася осторонь.

Українці не хотіли полишати свої домівки, поляки не хотіли залишати УРСР, багато хто вважав що вони і так на одвічно польській території, а Львів — польське місто.

Комуністична влада у Варшаві, Києві і Москві зрозуміла, що Люблінська угода не отримала масового схвалення ні з боку українського, ні з боку польського населення.

Тому з кінця літа — початку осені 1945 року було вирішено перейти до застосування винятково примусових заходів стосовно переселень.

За офіційною статистикою до жовтня 1946 року з Української РСР до Польської республіки було переселено 812 688 осіб, а з Польщі в УРСР станом на березень 1947 переселили 472 635 українців.